Iron Maiden на фестивале "Rock Im Park"

Біля входу на стадіон місцеві телевізійники роздавали таким, що всім бажає повітряні кулі (довгі і тонкі, схожі на жердини, фокусники з таких ще всякі фігурки роблять), уподовж і попререк списані саморекламою. "І КТО це барахло треба", - вважав я... А даремно... Треба було брати, поки дають. Інтуїція, щоб її.

На стадіоні вже щосили запалювали The Donnas. Народові біля сцени було небагато - декілька тисяч чоловік на жарі мляво махали своїми кінцівками (Ну ні хріну собі небагато! У нас декілька тисяч - це межа мріянь будь-якої імпортної групи - прим. Ad). Сидячі місця на "бортах" стадіону і зовсім порожні. Варто відзначити, що арену із стоячими місцями грамотно розділили упоперек на дві або три зони. Дуже правильне рішення - натовпи ззаду виявляються відокремленими від передніх "окопом" в метр шириною (захищеним забором). Таким чином, ризик бути таким, що втиснув в сцену заднми рядами зводився до абсолютного мінімуму. У "окопі" безперервно снують секьюрити значного вигляду, в руках у них відра з водою і шланги. Особливо спраглі можуть набрати в підручну тару води або бути облитими з шланга. З боків сцени знаходяться два величезні екрани, де можна споглядати сцену крупним планом. Значних розмірів сцена не представляла нічого особливого, правда, під стелею, на висоті висіла два здоровенні полотнища Iron Maiden, немов нагадуючи, КТО нас ще сьогодні чекає...

Прорватися в передню зону мені сходу не удалося. Я протиснувся до проходу в передній сектор і почав чекати перерви... The Donnas виявилися не особливо оригінальними. Чотири дівчата, що грають в стилі ню, з панковскими тенденціями. Натовп довкола мене ліниво колбасилась (відмінний зворот мови! - прим Ad), але в передніх рядах було явно пооживленней. Група не показала нічого особливого, але і не лажала. Пісня - за піснею, все на одному рівні. Відзначу наявність простеньких гітарних соло в композиціях, проте, - явний плюс групі. Через полчасика після мого прибутку высупление The Donnas закінчили грати - дівчини небагато повыпендривались з гітарами, попрощалися з публікою і пішли з сцени.

Під час перерви секьюрити відкрили вхід (а точніше, вихід) з передньої зони і звідти немедленно хлинув потік спраглих пиво людей. Не знаю як, але якимсь чудодійним чином мені удалося протиснутися проти течії всередину. У передній зоні народові було більше, дві третини з них - що явно прийшли лише на Iron Maiden: нудьгували в очікуванні групи, фехтовались повітряними кулями, багато хто спав (!) прямо на підлозі. Місце я зайняв швидко і практично ідеально - в 12-13 ряду, прямо по центру сцени. "Ну, мэйдены тепер точно мій плакат (The Number Of The Beast) повинні побачити" - гадаю. Люди довкола постійно снували мимо, приходили, вирушали. Ззаду мене міцно влаштувалася ціла купка фанів Iron Maiden: пошарпаного вигляду мужик, років за сорок і людина п'ять мого віку. Познайомилися, розговорилися. Виявилось, що приїхали вони з самого півдня Австрії, горять бажанням побачити мэйден ось вже декілька років. Мужик сказав, що їх він вже одного дня бачив, ще молодим, в далекому 1983 року, на "World Piece Tour" в Мюнхені. І ось, зараз поїхав знову "з молоддю за компанію".

Після закінчення виступу The Donnas на сцену вийшов модератор концерту і оголосив, які групи ще чекають нас сьогодні: Lifehouse, Mana, The Cardigans, Zwan і напослідку "легенди англійського хэви-металла" (цікаво, скільки часу йому знадобилося, щоб вивчити цей вираз)". Ім'я Iron Maiden було підхоплене без виключення всіма. Піднявши таким чином насторение натовпи, модератор гордовито віддалився...

Lifehouse - на сцені, супроводжуваний виском представниць прекрасної статі, з'явився романтичного вигляду парубок з гітарою, у супроводі ще одного гітариста і свиноподібного мулата-басиста. Зазвучали перші акорди... Ну що вам сказати, возмите Backstreet Boys, приберіть половину учасників, додайте гітарне перевантаження, більше печалі в очах - і ви отримаєте "каліфорнійське тріо сучасної долі" (а саме так було написано в програмці) під назвою Lifehouse. Каліфорнійська доля, хе-хе - гадаю, гірше може бути лише тайваньський реп. Під час виконання вокаліст кожну хвилину посилав в натовп млосні погляди і, часто не в тему, тягнув "I love you" (він, часом не гей чи?). Через хвилин двадцять, остаточно вимотавшись, я попросту повалився на гарячому підлогу і впав в забуття. Пісні слідували одна за однією, все монотонно-убаюкивающе. Душа вимагала металу! Щоб освіжитися, я побрів до секьюрити в забору за черговою порцією води за комір...

Біля забору сиділи двоє парубків і старанно майстрували саморобний транспарант з полотнища Iron Maiden. Замість палиць були узяті ті самі рекламні повітряні кулі. Вірьовок у хлопців не було - полотнище поспішно обв'язали довкола "жердин" - аби трималося. "Ех, і чого ж я не узяв собі один тоді, на вході", - промайнуло в голові. "Потрібно терміново дістати собі такий же". "Зроблю собі крутий прапор з мого постера". Треба щось вирішувати. Виходу було два: піти через натовпи на вхід і узяти собі такий же. Чи удасться мені знов пробитися в передню зону, чи залишилися ще на вході кулі, я не був упевнений. Другий вихід: бути напоготові і спробувати зловити таку кульку - благо ними, час від часу, кидалися із задніх лав. Цей варіант здався прийнятнішим. Повернувшись на місце, я пояснив мою затію австрійцям. Ті пообіцяли допомогти...

Mana: ...У своїх метаннях, я остаточно втратив рахунок подіям і не відмітив, що на сцені виступає вже якась інша група....Mana - четвірка з Мексики (вокалист/ритм-гитарист, соло гітарист, басисит і барабанщик/перкуссионист). З тих, що розігрівали того дня мэйденов груп, Mana сподобалися мені більш всього. Команда грає якісний прогрессив-рок з домішкою мексиканського блюзу, начеб Santana. У репертуарі зустрічалися, також, мексиканські народні пісні, у вдалій роковой обробці. Порадували якість і "душевність" пісень. Публіці мексиканці явно сподобалася - аплодували без виключення всі безсонні. В самому кінці команді удалося навіть неслабо завести глядачів. Закінчивши свій концерт, учасники тепло попрощалися з публікою, кинули в трибуни декілька футбольних м'ячів, і покинули сцену.

Перерва пролетіла швидко, спочатку я намагався зловити хоч одну кульку, що летіла із заднах трибун, потім на нас пустили з сцени з десяток здоровенних м'ячів, метра два в діаметрі, і, поки глядачі розважалися з ними, все вже було готово до виходу наступної групи - The Cardigans. На мене ця п'ятірка з Швеції особливого враження не провела. Група явно тримається лише на миловидній вокалістці (до речі, її поява на сцені була зустрінута дружними криками начеб "знімай спідницю!"). Гитарно-клавішная попса в їх виконання не запам'яталася нічим, так - ні риба, ні м'ясо...До того ж дві третини їх концерту я банально пропустив... Річ у тому, що мені, нарешті, удалося зловити одну горезвісну кулю. Тепер, щоб зробити відповідний прапор, залишалося дістати ще два мотузки. Замість однієї довелося узяти ремінець від фотоапарата, а замість іншої - витягнути затягування з ветровки... Після півгодини ударної праці, прапор був готовий... На той час The Cardigans, неначе за замовленням, закінчили виконувати свою останню пісню (відому як "My Favorite Game").

Zwan: Надвечір нарешті спала жара, зате народові почало додавати. Перед мэйденами залишалося витерпіти групу маловідомого мені Біллі Коргена... Поглянемо... - в програмці коштує "крутий рокер андергаунда"... Дивно, невже, організатори концерту нічого не знають про дітище андерграунда, групу АЦЦКУЮ СОТОНУ? Явний прокол... "Ацтой!!!" - саме з цим словом у мене пішли асоціації після початку концерту Zwan. Не просто "відстій" типа Lifehouse і так собі" The Cardigans- нееет, це грубо і прямо - "Ацтой!!!". Zwan грають піднесений до енного ступеня альтернативний ню. Постійні чредование тужливого виття в мікрофон і бешенного "м'яса" переобтяжених гітар наповнювали мене бажанням убити кого-небудь на сцені, іншим "мэйденовцам" було не легко. Після кожної пісні Коргену виносили нову гітару (мабуть, як заохочення від спонсорів), яку він немедленно починав остервнело терзати. Можна докорити мені в упередженості до Zwan, але бачили б ви осіб останніх глядачів: мої австрійські знайомі брали приклад з більшості - сиділи з похнюпленими особами. Зате купка "прожженых" металлеров справа хором свистіли з витягнутими вгору середніми пальцями. Веселість зростала... але справжні "ягідки" пішли відразу ж по закінченню следующией пісні. Все тим же металлерам удалося завести половину передньої зони і хором відповісти Zwan: "Мей-ден! Мей-ден!" Щоб не оставать, я почав махати прапором і кричати що є сечі "Мейдєєєєн!"...Пик що почався на стадіоні мочилова викликав сам Корген - продовжити б йому спокійно грати далі... Так ні, - підійшов до мікрофону і промимрив слова начеб: "Розумію, ви чекаєте Мейден, але давайте доки послухаємо Zwan". Описати, що було після цього, я не беруся, сміху було через край... Залишок концерту пройшов приблизно в такому ж веселому дусі, і коли виступ Zwan закінчився, особливо засмученим я нікого не побачив. Народ бажав Iron Maiden.

На збір сценічного оформлення техніці знадобилося аж сорок хвилин. Проте, наблюлать за всіма приготуваннями було дуже цікаво. Спочатку, із здоровенних блоків була посторена "бігова доріжка" Брюса. В центрі цієї "доріжки" розташувалася нова ударна установка Нико. Група техніків навішувала під стелею додаткові світлові джерела, інші в цей час нацепляли на стінки блоків постери мэйденов: тут були і "Somewhere In Time", і " Iron Maiden", і "Virtual Хi", і "Piece Of Mind". Після збірки сцени почалося найцікавіше: техніка (тепер уже музикантів) виносила на сцену їх інструменти, де проходила остаточна перевірка: першим винесли до болю знайомий по концертних відео чорно-білий бас Харріса, за ним - мюрреевский бежевий страт. Ага, ось і "класичні" страты Сміта і Герса з'явилися. І знов бас, цього разу акустичний!

"The Number Of The Beast": приблизно, до дев'яти вечори приготування до до концерту Maiden були закінчені. На пару хвилин все затихнуло, були чутні лише крики "Мей-ден!"...Словно у відповідь, позаду сцени спалахнули три величезні шестірки, і понісся вступ до "The Number Of The Beast". Не беруся описати, яке мочилово почалося на стадіоні. - в повітря полетіло все, що хоч трохи може літати. На сцену, під оглушливий рев публіки, вибігли музиканти. Дікинсон і Герс були одягнені так само, як і два роки тому на на відео в Ріо, на Мюррєє - мэйденовская футболка Give Me Ed...Til I'm Dead Tour, Сміт - повністю в кажаном прикиде. Харріс носив чорну футболку спереду з числами 666 і 664. Заголовна композиція виступу пролетіла миттєво. Мейдени продовжили без пауз: глядачі ще не встигли опустити руки, а на задній фон сцени вилетіло огроменное полотнище "The Trooper", зазвучали вступні риффы, під них Брюс схопив дірявий "юнион-джек". Гітаристи вишикувалися в шеренгу перед публікою, граючи на гітарах і трясучи і в такт хаерами, - це був, поза сумнівом, один з найкрасивіших моментів концерту... Відклацавши пару кадрів, я з пекельним завзяттям почав махати своїм прапором, стрибати і кричати, з усієї сили... Музиканти викладалися по повній: здвоєне соло Сміта і Герса, з тією, що послідувала за ним супертехничной партією Мюррея, були безукоризнены, Харріс ставив рекорди в човниковому бігу, граючи при цьому на басу. Вищий клас! По закінченню пісні, Дікинсон поздоровався з публікою, пообіцяв нам хороший вечір і, звичайно ж, "кращі речі всіх часів". Дійство продовжилося: "Nurnburg, if u gonna die..." почав Брюс.. "Die with your boots on!!!" заволав я, топтавши ноги сусідам (Мітаааал!!! - Ad). Легенька, але дуже прикольна "Die With Your Boots On" остаточно поставила публіку на вуха. Додатково, на вулиці вже досить стемніло і в хід пішло штучне освітлення. На "Die With Your Boots On" Мейдени повеселилися не гірше за натовп: гітаристи носилися по сцені, Харріс на підтвердження назви пісні "стріляв" по глядачах зі свого баса. "Revelations". Вже і не пам'ятаю, скільки років тому мэйдены востаннє грали цю річ. На цей раз Брюсу не знадобилося брати в руки додаткову гітару у вступі - три " стратокастера" проявили себе у всій красі... "Revelations" пройшли на ура. Публіка ляскала в такт і гойдалася хвилями в куплетах, переходячи на загальну "колбасню" в програшах. Виглядало це дуже красиво. У пісню з'явилися маленькі новини. У програші Мейдени додали третю гітарну лінію - простеньке соло, що підкреслює акордову лінію, плюс "освіжені" основні соло. Варто відзначити, що друге з них виконував не, як завжди, Сміт, а Герс. Потім настала черга концертної класики - "Hallowed Ве Thy Name". Гітаристи знов вишиковувалися перед співаючим стадіоном, а Дікинсон трагічно співав, стоячи на висоті. Під час програшу настав знову настав період човникових забігів. Потужне звучання трьох гітар заставляло глядачів кайфовать по повній. Пам'ятаю обривками, як я махав прапором, фотографував, стрибав до знемоги і кричав "Мейдєєен!" у вуха тих, що стоять поряд. В самому кінці пісні Макбрейн шпурнув одну барабанну паличку Мюррею, і Дейв почав грати їй, немов смичком. Даа, такого прикольного номера мені ще не доводилося бачити...

У композиції "22 Аcacia Avenue" варто відзначити щонайпотужніше світлове оформлення. Сцена перетворилася на одну велику "Red Light Street": калейдоскоп червоних ліхтарів у поєднанні з відмінною музикою. У вільний час Дікинсон допомагав Макбрейну з його ударною установкою - молотив барабанною паличкою по тарілках зверху...

Концернт продовжувався. "Зараз ми зіграємо композицію з нашого нового альбому "Dance Of Death", - почав Дікинсон. "Тому, ті з вас, у КТО з собою всякі там диктофони, мп3-плееры - дістаньте їх і запишіть цю пісню, дайте послухати її своїм друзям і так далі.. ". Ясна річ, Брюс іронізував і мав зважаючи на прямо протилежне. Не дуже приємні слова, тим паче, що "Wildest Dreams" і так вже була в інтернеті (спасибі іспанським фанам). "Wildest Dreams" викликала у мене неоднозначні асоціації: лірична альбому "Brave New World" у поєднанні з "відчайдушністю" ранніх альбомів Iron Maiden. Асоціації назвати важко: є схожість з "I Live My Way" і полегшеною "The Mercenary" ("Brave New World"). Підводячи підсумок, скажу - "Wildest Dreams" мені сподобалася, ось тільки, для концертного виконання, на мій погляд, вона личить не дуже, немає в ній "концертного духу".

Починаючи з середини концерту, хронологія подій, що відбуваються довкола, сплуталася остаточно. Бекграунд сцени мінявся від пісні до пісні "The Wickerman" і "Brave New World" - Еді в піднебінні над містом, "The Clansman" - Едді-шотландец із скривавленим мечем... Я різко зафанател від "Brave New World" - без перебільшення, прекрасний "концертник", під нього я і наскакався, і наорался на тиждень вперед. "The Clansman" почався зі вступу Харріса на акустичному басу, потім в пам'ять врізалися гойдання долонями (і прапором) з одного боку в інший, багатотисячний крик "Freeeedom!!" і наступні за ним тотальне мочилово на стадіоні. Тоді-то я відчув, що страшно втомився. Кричати зірваним голосом не було сил, щоб сфотографувати доводилося неслабо напружуватися - тремтіння у втомлених від безперервного махания прапором руках було не угамувати. Проте, відчуття буття на концерті засталяло мене забути про все.

Хотілося б сказати пару слів про якість звуку. В порівнянні із старими концертними виступами, коли в групі було на одну гітару менше, він змінився помітно. Перевантаження гітар стало "легше" (може, тому Сміт перейшов на "Fender"?), але і без того потужне звучання три мэйденовских гітар трохи "розмазувало" риффы композицій, місцями Брюсу було важкувато його перекричати. Інструменти, проте, були відбудовані ідеально. Жодної "каші", шипіння або баса а-ля піонерський барабан. Під час сольних партій гітари не втрачалися на спільному фоні і були чутні без проблем.

"The Clairvoyant": здається, одна з сильних речей Iron Maiden. У концертного виконання вона прорулила, взагалі, по повній. Під час мюрреевского соло, на сцені спочатку згасли всі вогні, а потім на неї спроектували десятки скажено мелькаючих біло-блакитних плям і на сцену вийшов чотириметровий Еді. На цей раз, він був з альбому "Edward, The Great" - білолиця фігура з очищами, що яскраво горять, короною на голові і одягнена в червоний балахон до п'ят. Юшок, ну і ефект! Після "The Clairvoyant" послідували "Heaven Can Wait" і "Fear Of The Dark". Народ, що вибігав підспівувати на "Heaven Can Wait", були переможці якогось опиту з подальшою лотереєю. Дві третини з них опинилися вирядженими "девушками-татушками" (фе, яка гидота, таке свято поганити). Позорища, в мікрофон співати вони до ладу не уміли, зате постійно махали глядачам. І як тільки мэйдены погодилися їх на сцену випустити? "Fear Of The Dark" була, мабуть, піком виступу. Разом з Брюсом співав весь стадіон. На початку пісні двоє фэнов ззаду допомогли мені забратися до них на плечі - видовище, що відкрилося, було незабываемым. Довкола, піді мною, освітлені різноколірними прожекторами, що крутяться, з сцени, в такт ляскали десятки тисяч долонь. Стільки народові мені ще ніколи не доводилося бачити. Мейденов з висоти було видно відмінно - вони знаходилися в метрах сорока прямо переді мною. Схопивши прапор, я почав махати їм з подесятереною енергією. Під час "м'ясного" програшу я трохи не повалився пару разів вниз - дивом вхопився за волосся фана піді мною, правда, ось прапор не утримав. " Iron Maiden": як завжди, сама веселенька композиція на концерті. Сміт вийшов на сцену з чорним "Гібсоном". Жодної зосередженої гри - мэйдены скакали по сцені, як заведені. Із стелі прямий до Нико спустилася здоровенна голова Еда-2003. Дікинсон пропахав щось начеб "Mind is а terrible thing to loose", голові "знесло" верхню частину черепа, і в довбешку зверху опустився такий же здоровий мозок (прямо грайнд-кор якийсь. - прим. Ad). На оповитій димом, освітленій сцені панувало божевілля: Мюррей старанно підкидав свій страт метра на два в повітря (в кінці він - таки впав об підлогу), Герс грав на своєму ногами, Харріс "стріляв" з басухи, Дікинсон бігав з одного краю в іншій з криками "I want you! And you over there...! IRON MAIDEN gonna get all of you!!!" Пісня закінчилася, музиканти вишикувалися на сцені, ззаду в шортах і босоніж вийшов Нико. Мейдени поблагодарили публіку, покидали в натовп медіатори з напульсниками, і покинули сцену... Світло згасло.

Стадіон вимагав виходу на біс, "Maiden!" кричали вже навіть самі твердолобі фанати альтернативи. І мэйдены подарували нам ще три пісні: на сцені спалахнуло світло, освітлюючи огроменное полотно синглу "Bring You Daughter...To The Slaughter і вечір продовжився. Натовп, що відпочив за час паузи, старанно виводив "To The Slaaauughteeer!" і що послідували далі "Two Minutes To Midnight". Тут ще раз проявило себе у всій своїй красі мэйденовское освітлення (робота Dave Lights). Під час подпевок на публіку з усіх боків прямували промені світла - незабываемое відчуття.

"Run To The Hills": остання пісня на концерті. Мені знов удалося влізти на плечі до тих мужиків. Юшок, ну наорался я тоді точно вдосталь. Народ внизу підкидав "кози" доки Дікинсон співав. У неймовірному кайфі композиція пролетіла за лічені секунди. "Ну от і все", - промайнуло в затьмареному мозку. Спасибі, вам, хлопці...Висупленіє було супер! Прощання було недолгим, мэйдены удруге обдарували нас порцією атрибутики, Дікинсон пообіцяв повернутися восени з вже новим туром, босий Нико останнім покривлявся публіці. Концерт закінчився.
Трек-ліст виступу:
The Number Of The Beast
The Trooper
Die With Your Boots On
Revelations
Hallowed Ве Thy Name
22 Acacia Avenue
Wildest Dreams
The Wickerman
Brave New World
The Clansman
The Clairvoyant
Heaven Can Wait
Fear Of The Dark
Iron Maiden
Bring Your Daughter...To The Slaughter
Two Minutes To Midnight
Run To The Hills

Події після концерту згадуються насилу. Ще з година тусувалася на стадіоні в чеканні афтографов - облом. До мене не раз личив поговорити народ, углядівши мій "прапор полку". Говорили, що бачили його із задніх лав, фоткали, пригощали непотрібним мені пивом... Приємно :)

Зовні народ відривався по повній - продовжувалося, на вулиці відкрилося купа палаткових барів, забігайлівок, дискотек... Я купився атрибутикою, футболка мэйденов "Rock Im Park", нашивання і так далі Продавець подарував мені ще навіщось надувну (!) бас-гитару з метр завдовжки - прикольна річ. Пізніше ходив натовпом по вулиці, з криками "Мейден!". Брав участь в гонках на візках з супермаретов (як глядач). Ночував в лісі, намету у мене не було (після цього з ноги тиждень не сходив укус якоїсь місцевої комахи), страшно замерзнув і вже в п'ять ранки був на ногах. Грязі на вулиці було... - округа нагадувала міське звалище. Бригада парубків з штуками, на зразок "великокаліберних пилососів навпаки" збирала сміття у великі купи, старанно сьедаемые двома сміттєвозами. Спрацьовано було здорово - за годину від грязі не залишилося і сліду. Show Must Go On.

У входа на стадион местные телевизионщики раздавали всем желающим воздушные шары (длинные и тонкие, похожие на шесты, фокусники из таких ещё всякие фигурки делают), вдоль и попрерёк исписанные саморекламой. "И кому это барахло надо", - думал я... А зря... Надо было брать, пока дают. Интуиция, чтоб её.

На стадионе уже вовсю зажигали The Donnas. Народу около сцены было немного - несколько тысяч человек на жаре вяло махали своими конечностями (Ну ни хрена себе немного! У нас несколько тысяч - это предел мечтаний любой импортной группы - прим. Ad). Сидячие места на "бортах" стадиона и вовсе пустовали. Стоит отметить, что арену со стоячими местами грамотно разделили поперёк на две или три зоны. Очень правильное решение - толпы сзади оказываются отделёнными от передних "окопчиком" в метр шириной (ограждённым забором). Таким образом, риск быть вдавленным в сцену заднми рядами сводился к абсолютному минимуму. В "окопчике" непрерывно снуют секьюрити внушительного вида, в руках у них вёдра с водой и шланги. Особо жаждущие могут набрать в подручную тару воды или быть облитыми из шланга. По бокам сцены находятся два огромных экрана, где можно созерцать сцену крупным планом. Внушительных размеров сцена не представляла ничего особенного, правда, под потолком, на высоте висела два здоровенных полотнища Iron Maiden, словно напоминая, КТО нас ещё сегодня ожидает...

Прорваться в переднюю зону мне сходу не удалось. Я протиснулся к проходу в передний сектор и стал ожидать перерыва... The Donnas оказались не особенно оригинальными. Четыре девушки, играющие в стиле ню, с панковскими тенденциями. Толпа вокруг меня лениво колбасилась (отличный оборот речи! - прим Ad), но в передних рядах было явно пооживлённей. Группа не показала ничего особенного, но и не лажала. Песня - за песней, всё на одном уровне. Отмечу наличие простеньких гитарных соло в композициях , тем не менее, - явный плюс группе. Через полчасика после моего прихода высупление The Donnas окончили играть - девушки немного повыпендривались с гитарами, попрощались с публикой и ушли со сцены.

Во время перерыва секьюрити открыли вход (а точнее, выход) из передней зоны и оттуда немедленно хлынул поток жаждущих пива людей. Не знаю как, но каким-то чудодейственным образом мне удалось протиснуться против течения внутрь. В передней зоне народу было поболее, две трети из них - явно пришедшие только на Iron Maiden: скучали в ожидании группы, фехтовались воздушными шарами, многие спали (!) прямо на полу. Место я занял быстро и практически идеально - в 12-13 ряду, прямо по центру сцены. "Ну, мэйдены теперь точно мой плакат (The Number Of The Beast) должны увидеть" - думаю. Люди вокруг постоянно сновали мимо, приходили, уходили. Сзади меня прочно обосновалась целая кучка фанов Iron Maiden: потрёпанного вида мужик, лет за сорок и человек пять моего возраста. Познакомились, разговорились. Оказалось, что приехали они с самого юга Австрии, горят желанием увидеть мэйден вот уже несколько лет. Мужик сказал, что их он уже однажды видел, ещё молодым, в далёком 1983 году, на "World Piece Tour" в Мюнхене. И вот, сейчас поехал снова "с молодёжью за компанию".

После окончания выступления The Donnas на сцену вышел модератор концерта и объявил, какие группы ещё ожидают нас сегодня: Lifehouse, Mana, The Cardigans, Zwan и напоследок "легенды английского хэви-металла" (интересно, сколько времени ему понадобилось, чтобы выучить это выражение)". Имя Iron Maiden было подхвачено без исключения всеми. Подняв таким образом насторение толпы, модератор горделиво удалился...

Lifehouse - на сцене, сопровождаемый визгом представительниц прекрасного пола, появился романтичного вида парень с гитарой, в сопровождении ещё одного гитариста и свиноподобного мулата-басиста. Зазвучали первые аккорды... Ну что вам сказать, возмите Backstreet Boys, уберите половину участников, добавьте гитарный перегруз, побольше печали в глазах - и вы получите "калифорнийское трио современного рока" (а именно так было написано в программке) под названием Lifehouse. Калифорнийский рок, хе-хе - думаю, хуже может быть только тайваньский рэп. Во время исполнения вокалист каждую минуту посылал в толпу томные взгляды и, часто не в тему, тянул "I love you" (он, часом не гей, ли?). Через минут двадцать, окончательно измотавшись, я просто-напросто повалился на горячий пол и впал в забытье. Песни следовали одна за одной, всё монотонно-убаюкивающе. Душа требовала металла! Чтобы освежиться, я побрёл к секьюрити у заборчика за очередной порцией воды за шиворот...

Около заборчика сидели двое парней и старательно мастерили самодельный транспарант из полотнища Iron Maiden. Вместо палок были взяты те самые рекламные воздушные шары. Верёвок у ребят не было - полотнище наспех обвязали вокруг "шестов" - лишь бы держалось. "Эх, и чего ж я не взял себе один тогда, на входе", - пронеслось в голове. "Нужно срочно достать себе такой же". "Сделаю себе крутейший флаг из моего постера". Надо что-то решать. Выхода было два: пойти через толпы на вход и взять себе такой же. Удастся ли мне вновь пробиться в переднюю зону, остались ли ещё на входе шары, я не был уверен. Второй выход: быть начеку и попытаться поймать такой шарик - благо ими, время от времени, швырялись из задних рядов. Этот вариант показался более приемлемым. Вернувшись на место, я объяснил мою затею австриякам. Те пообещали помочь...

Mana: ...В своих метаниях, я окончательно потерял счёт событиям и не заметил, что на сцене выступает уже какая-то другая группа....Mana - четвёрка из Мексики (вокалист/ритм-гитарист, соло гитарист, басисит и барабанщик/перкуссионист). Из разогревавших в тот день мэйденов групп, Mana понравились мне больше всего. Команда играет качественный прогрессив-рок с примесью мексиканского блюза, вроде Santana. В репертуаре встречались, также, мексиканские народные песни, в удачной роковой обработке. Порадовали качество и "душевность" песен. Публике мексиканцы явно понравилась - аплодировали без исключения все бодрствующие. В самом конце команде удалось даже неслабо завести зрителей. Закончив cвой концерт, участники тепло попрощались с публикой, бросили в трибуны несколько футбольных мячей, и покинули сцену.

Перерыв пролетел быстро, вначале я пытался поймать хоть один шарик, летевший из заднах трибун, затем на нас пустили со сцены с десяток здоровенных мячей, метра два в диаметре, и, пока зрители развлекались с ними, всё уже было готово к выходу следующей группы - The Cardigans. На меня эта пятёрка из Швеции особого впечатления не произвела. Группа явно держится только на миловидной вокалистке (кстати, её появление на сцене было встречено дружными криками вроде "сымай юбку!"). Гитарно-клавишная попса в их исполнении не запомнилась ничем, так - ни рыба, ни мясо...К тому же две трети их концерта я банально пропустил... Дело в том, что мне, наконец-то, удалось поймать один пресловутый шар. Теперь, чтобы сделать подходящий флаг, оставалось достать ещё две верёвки. Вместо одной пришлось взять ремешок от фотоаппарата, а вместо другой - вытащить затяжку из ветровки... После получаса ударного труда, флаг был готов... К тому времени The Cardigans, как будто по заказу, окончили исполнять свою последнюю песню (известную как "My Favorite Game").

Zwan: Под вечер наконец-то спала жара, зато народу начало прибавлять. Перед мэйденами оставалось вытерпеть группу малоизвестного мне Билли Коргэна... Посмотрим... - в программке стоит "крутейший рокер андергаунда"... Странно, неужели, организаторы концерта ничего не знают про детище андерграунда, группу АЦЦКУЮ СОТОНУ? Явный прокол... "Ацтой!!!" - именно с этим словом у меня пошли ассоциации после начала концерта Zwan. Не просто "отстой" типа Lifehouse и "так себе" The Cardigans- нееет, это грубо и прямо - "Ацтой!!!". Zwan играют возведённый в энную степень альтернативный ню. Постоянное чредование заунывного вытья в микрофон и бешенного "мяса" перегруженных гитар наполняли меня желанием убить кого-нибудь на сцене, другим "мэйденовцам" было не легче. После каждой песни Коргэну выносили новую гитару (видимо, как поощрение от спонсоров), которую он немедленно начинал остервнело терзать. Можно упрекнуть меня в предвзятости к Zwan, но видели бы вы лица остальных зрителей: мои австрийские знакомые брали пример с большинства - сидели с понурыми лицами. Зато кучка "прожжёных" металлеров справа хором свистели с вытянутыми вверх средними пальцами. Веселье росло... но настоящие "ягодки" пошли сразу же по окончанию следующией песни. Всё тем же металлерам удалось завести половину передней зоны и хором ответить Zwan: "Мэй-ден! Мэй-ден!" Чтобы не оставать, я принялся махать флагом и орать что есть мочи "Мэйдеееен!"...Пик начавшегося на стадионе мочилова вызвал сам Коргэн - продолжить бы ему спокойно играть дальше... Так нет, - подошёл к микрофону и промямлил слова вроде: "Понимаю, вы ждёте Мэйден, но давайте пока послушаем Zwan". Описать, что было после этого, я не берусь, смеху было через край... Остаток концерта прошёл примерно в таком же весёлом духе, и когда выступление Zwan окончилось, особо расстроенным я никого не увидел. Народ желал Iron Maiden.

На сбор сценического оформления техникам понадобилось аж сорок минут. Однако, наблюлать за всеми приготовлениями было очень интересно. Вначале, из здоровенных блоков была посторена "беговая дорожка" Брюса. В центре этой "дорожки" расположилась новая ударная установка Нико. Группа техников навешивала под потолком дополнительные световые источники, другие в это время нацепляли на стенки блоков постеры мэйденов: тут были и "Somewhere In Time", и " Iron Maiden", и "Virtual ХI", и "Piece Of Mind". После сборки сцены началось самое интересное: техники (теперь уже музыкантов) выносили на сцену их инструменты, где проходила окончательная проверка: первым вынесли до боли знакомый по концертным видео чёрно-белый бас Харриса, за ним - мюрреевский бежевый страт. Ага, вот и "классические" страты Смита и Герса появились. И вновь бас, на сей раз акустический!

"The Number Of The Beast": примерно, к девяти вечера приготовления к к концерту Maiden были окончены. На пару минут всё затихло, были слышны лишь крики "Мэй-ден!"...Словно в ответ, позади сцены вспыхнули три огромные шестёрки, и понеслось вступление к "The Number Of The Beast". Не берусь описать, какое мочилово началось на стадионе. - в воздух полетело всё, что мало-мальски может летать. На сцену, под оглушительный рёв публики, выбежали музыканты. Дикинсон и Герс были одеты так же, как и два года назад на на видео в Рио, на Мюррее - мэйденовская футболка Give Me Ed...Til I'm Dead Tour, Смит - полностью в кожаном прикиде. Харрис носил чёрную футболку спереди с числами 666 и 664. Заглавная композиция выступления пролетела мгновенно. Мэйдены продолжили без пауз: зрители ещё не успели опустить руки, а на задний фон сцены вылетело огроменное полотнище "The Trooper", зазвучали вступительные риффы, под них Брюс схватил дырявый "юнион-джек". Гитаристы выстроились в шеренгу перед публикой, играя на гитарах и тряся и в такт хаерами, - это был, несомненно, один из самых красивых моментов концерта... Отщёлкав пару кадров, я с адским рвением принялся махать своим флагом, прыгать и орать, что было мочи... Музыканты выкладывались по полной: сдвоенное соло Смита и Герса, с последовавшей за ним супертехничной партией Мюррея, были безукоризнены, Харрис ставил рекорды в челночном беге, играя при этом на басу. Высший класс! По окончанию песни, Дикинсон поздоровался с публикой, пообещал нам хороший вечер и, конечно же, "лучшие вещи всех времён". Действо продолжилось: "Nurnburg, if u gonna die..." начал Брюс.. "Die with your boots on!!!" заорал я, топча ноги соседям (Митаааал!!! - Ad). Легенькая, но очень прикольная "Die With Your Boots On" окончательно поставила публику на уши. Вдобавок, на улице уже достаточно стемнело и в ход пошло искусственное освещение. На "Die With Your Boots On" Мэйдены повеселились не хуже толпы: гитаристы носились по сцене, Харрис в подтверждение названия песни "стрелял" по зрителям из своего баса. "Revelations". Уже и не помню, сколько лет назад мэйдены в последний раз играли эту вещь. В этот раз Брюсу не понадобилось брать в руки дополнительную гитару во вступлении - три " стратокастера" проявили себя во всей красе... "Revelations" прошли на ура. Публика хлопала в такт и качалась волнами в куплетах, переходя на всеобщую "колбасню" в проигрышах. Выглядело это очень красиво. В песню появились маленькие новшества. В проигрыши Мэйдены добавили третью гитарную линию - простенькое соло, подчёркивающее аккордовую линию, плюс "освежённые" основные соло. Стоит отметить, что второе из них исполнял не, как обычно, Смит, а Герс. Затем настал черёд концертной классики - "Hallowed Be Thy Name". Гитаристы вновь выстраивались перед поющим стадионом, а Дикинсон трагически пел, стоя на высоте. Во время проигрыша настал снова настал период челночных забегов. Мощное звучание трёх гитар заставляло зрителей кайфовать по полной. Помню обрывками, как я махал флагом, фотографировал, прыгал до изнеможения и орал "Мэйдееен!" в уши стоящих рядом. В самом конце песни МакБрэйн швырнул одну барабанную палочку Мюррею, и Дэйв стал играть ей, словно смычком. Даа, такого прикольного номера мне ещё не доводилось видеть...

В композиции "22 Аcacia Avenue" стоит отметить мощнейшее световое оформление. Сцена превратилась в одну большую "Red Light Street": калейдоскоп красных фонарей в сочетании с отменной музыкой. В свободное время Дикинсон помогал МакБрэйну с его ударной установкой - молотил барабанной палочкой по тарелкам сверху...

Концернт продолжался. "Сейчас мы сыграем композицию с нашего нового альбома "Dance Of Death", - начал Дикинсон. "Поэтому, те из вас, у кого с собой всякие там диктофоны, мп3-плееры - достаньте их и запишите эту песню, дайте послушать ёё своим друзьям и т.д... ". Ясное дело, Брюс иронизировал и имел ввиду прямо противоположное. Не очень приятные слова, тем более, что "Wildest Dreams" и так уже была в интернете (спасибо испанским фанам). "Wildest Dreams" вызвала у меня неоднозначные ассоциации: лиричность альбома "Brave New World" в сочетании с "бесшабашностью" ранних альбомов Iron Maiden. Ассоциации назвать трудно: есть сходство с "I Live My Way" и облегчённой "The Mercenary" ("Brave New World"). Подводя итог, скажу - "Wildest Dreams" мне понравилась, вот только, для концертного исполнения, на мой взгляд, она подходит не очень, нет в ней "концертного духа".

Начиная с середины концерта, хронология происходящих вокруг событий спуталась окончательно. Бэкграунд сцены менялся от песни к песне "The Wickerman" и "Brave New World" - Эдди в небе над городом, "The Clansman" - Эдди-шотландец с окровавленным мечом... Я резко зафанател от "Brave New World" - без преувеличения, великолепный "концертник", под него я и напрыгался, и наорался на неделю вперёд. "The Clansman" начался с вступления Харриса на акустическом басу, затем в память врезались качание ладонями (и флагом) из стороны в сторону, многотысячный вопль "Freeeedom!!" и следующие за ним тотальное мочилово на стадионе. Тогда-то я почувствовал, что жутко устал. Кричать сорванным голосом не было сил, чтобы сфотографировать приходилось неслабо напрягаться - дрожь в усталых от беспрерывного махания флагом руках было не унять. Однако, чувство бытия на концерте засталяло меня забыть обо всём.

Хотелось бы сказать пару слов о качестве звука. По сравнению со старыми концертными выступлениями, когда в группе было на одну гитару меньше, он изменился заметно. Перегруз гитар стал "легче" (может, поэтому Смит перешёл на "Fender"?), но и без того мощное звучание трёх мэйденовских гитар немного "размазывало" риффы композиций, местами Брюсу было трудновато его перекричать. Инструменты, однако, были отстроены идеально. Никакой "каши", шипения или баса а-ля пионерский барабан. Во время сольных партий гитары не терялись на общем фоне и были слышны без проблем.

"The Clairvoyant": по-моему, одна из сильнейших вещей Iron Maiden. В концертном исполнении она прорулила, вообще, по полной. Во время мюрреевского соло, на сцене вначале погасли все огни, а затем на неё спроецировали десятки бешено мелькающих бело-голубых пятен и на сцену вышел четырёхметровый Эдди. В этот раз, он был с альбома "Edward, The Great" - белолицая фигура с ярко горящими глазищами, короной на голове и одетая в красный балахон до пят. Ух, ну и эффект! После "The Clairvoyant" последовали "Heaven Can Wait" и "Fear Of The Dark". Народ, выбегавший подпевать на "Heaven Can Wait", были победители какого-то опроса с последующей лотереей. Две трети из них оказались разодетыми "девушками-татушками" (фу, какая гадость, такой праздник осквернять). Позорища, в микрофон петь они толком не умели, зато постоянно махали зрителям. И как только мэйдены согласились их на сцену выпустить? "Fear Of The Dark" была, пожалуй, пиком выступления. Вместе с Брюсом пел весь стадион. В начале песни двое фэнов сзади помогли мне забраться к ним на плечи - открывшееся зрелище было незабываемым. Вокруг, подо мной, освещённые крутящимися разноцветными прожекторами со сцены, в такт хлопали десятки тысяч ладоней. Столько народу мне ещё никогда не доводилось видеть. Мэйденов с высоты было видно отлично - они находились в метрах сорока прямо передо мной. Схватив флаг, я принялся махать им с удесятерённой энергией. Во время "мясного" проигрыша я чуть было не свалился пару раз вниз - чудом ухватился за волосы фана подо мной, правда, вот флаг не удержал. " Iron Maiden": как всегда, самая весёленькая композиция на концерте. Смит вышел на сцену с чёрным "Гибсоном". Никакой сосредоточенной игры - мэйдены скакали по сцене, как заведённые. С потолка прям к Нико спустилась здоровенная голова Эда-2003. Дикинсон проорал нечто вроде "Mind is a terrible thing to loose", голове "снесло" верхнюю часть черепа, и в башку сверху опустился такой же здоровый мозг (прямо грайнд-кор какой-то… - прим. Ad). На окутанной дымом, освещённой сцене царило сумасшествие: Мюррей усердно подбрасывал свой страт метра на два в воздух (в конце он - таки грохнулся об пол), Герс играл на своём ногами, Харрис "стрелял" из басухи, Дикинсон бегал из одного края в другой с криками "I want you! And you over there...! IRON MAIDEN gonna get all of you!!!" Песня окончилась, музыканты выстроились на сцене, сзади в шортах и босиком вышел Нико. Мэйдены поблагодарили публику, побросали в толпу медиаторы с напульсниками, и покинули сцену... Свет погас.

Стадион требовал выхода на бис, "Maiden!" орали уже даже самые твердолобые фанаты альтернативы. И мэйдены подарили нам ещё три песни: на сцене вспыхнул свет, освещая огроменное полотно сингла "Bring You Daughter...To The Slaughter и вечер продолжился. Отдохнувшая за время паузы толпа старательно выводила "To The Slaaauughteeer!" и последовавшие далее "Two Minutes To Midnight". Здесь ещё раз проявило себя во всей своей красе мэйденовское освещение (работа Dave Lights). Во время подпевок на публику со всех сторон направлялись лучи света - незабываемое ощущение.

"Run To The Hills": последняя песня на концерте. Мне вновь удалось влезть на плечи к тем мужикам. Ух, ну наорался я тогда точно вдоволь. Народ внизу вскидывал "козы" пока Дикинсон пел. В неимоверном кайфе композиция пролетела за считанные секунды. "Ну вот и всё", - пронеслось в затуманенном мозгу. Спасибо, вам, ребята...Высупление было супер! Прощание было недолгим, мэйдены во второй раз одарили нас порцией атрибутики, Дикинсон пообещал вернуться осенью с уже новым туром, босой Нико последним покривлялся публике. Концерт окончился.
Трэк-лист выступления:
The Number Of The Beast
The Trooper
Die With Your Boots On
Revelations
Hallowed Be Thy Name
22 Acacia Avenue
Wildest Dreams
The Wickerman
Brave New World
The Clansman
The Clairvoyant
Heaven Can Wait
Fear Of The Dark
Iron Maiden
Bring Your Daughter...To The Slaughter
Two Minutes To Midnight
Run To The Hills

События после концерта вспоминаются с трудом. Ещё с час тусовался на стадионе в ожидании афтографов - облом. Ко мне не раз подходил поговорить народ, завидя моё "знамя полка". Говорили, что видели его из задних рядов, фоткали, угощали ненужным мне пивом... Приятно :)

Снаружи народ отрывался по полной - продолжалось, на улице открылось куча палаточных баров, забегаловок, дискотек... Я закупился атрибутикой, футболка мэйденов "Rock Im Park", нашивки и т.д. Продавец подарил мне ещё зачем-то надувную (!) бас-гитару с метр длиной - прикольная вещь. Позже ходил толпой по улице, с криками "Мэйден!". Участвовал в гонках на тележках из супермаретов (как зритель). Ночевал в лесу, палатки у меня не было (после этого с ноги неделю не сходил укус какого-то местного насекомого), жутко замёрз и уже в пять утра был на ногах. Грязи на улице было... - округа напоминала городскую свалку. Бригада парней со штуками, вроде "крупнокалиберных пылесосов наоборот" собирала мусор в большие кучи, старательно сьедаемые двумя мусоровозами. Сработано было здорово - через час от грязи не осталось и следа. Show Must Go On.

по материалам iron-maiden.ru